Способы измерения аудитории прессы Президент і Рада директорів "Гаряча лінія" Задай питання юристу! Список членів Української асоціації видавців періодичної преси

Каталог
Мапа сайту
Фотогалерея
Головна сторінка

Ukrainian Association of Press Publishers • Украинская Ассоциация Издателей Периодической Печати
Медіа-аналітика ОглядиДискусії

У А В П П

About Us
Про Асоціацію
Приєднуйтесь!
Новини
Навчання
Професійний конкурс преси
Тендери УАВПП

Для членів УАВПП

Документи Асоціації
Юридичний сервіс
Інформаційний сервіс

 
На сайті В Інтернеті

Дискусії

"Якщо це – свобода слова, то я – проти такої свободи слова…"

20.05.2005

В умовах нехтування буржуазією та її інтересами говорити про те, що нинішня влада всерйоз зацікавлена у встановленні буржуазних свобод – недоречно.

Минулого тижня Інститут масової інформації провів семінар на тему «100 днів нової влади: що змінилося у медіа-просторі». Семінар вийшов цікавим, змістовним, висловлювалися найрізноманітніші погляди з приводу тих чи інших аспектів, пов'язаних з функціонуванням засобів масової інформації та інформаційного середовища. Проте сам семінар викликав особисто у мене цілий ряд думок, породивши бажання дискутувати та обговорювати проблему і надалі. Бо проблему свободи слова та унезалежнення засобів масової інформації далеко не вирішено – проблема існує і надалі, не зважаючи на те, що пройшла «Помаранчева революція», а самі журналісти поклялися бути об'єктивними та незалежними у поглядах та судженнях.

Одразу ж хочу сказати: немає жодних підстав стверджувати, що нинішня влада якимось радикальним чином доклалася до встановлення свободи слова в Україні. Процес творення нової влади і процес здобуття представниками «четвертого стану» свободи слова – два паралельних процеси, але якщо говорити про залежність, то ця залежність є, скоріше, оберненою, а не прямою. Тобто, не влада доклалася до встановлення свободи слова в Україні, а усвідомлення частиною інтелектуалів (в тому числі журналістів) необхідності боротися за свободу слова і об'єктивно висвітлювати ті чи інші події призвело до зміцнення опозиції і приходу колишньої опозиції до влади. «Четвертий стан» (представники інформаційної сфери) виступив у ролі союзників опозиції.

Те, що ми переживаємо нині, є не наслідком дії влади – це, скоріше, наслідок революційних процесів кінця минулого року, «революційна інерція». І, скоріше за все, ця інерція триватиме ще близько року.

Чи є у нас нині свобода слова? Звісно, стало більше простору для висловлювання своєї думки. Але водночас відмічається кілька нових аспектів і кілька нових моментів, які – знову-таки – лежать корінням у революційній площині. По-перше, засоби масової інформації часто розуміють «свободу слова» у викривленому розумінні. Тобто: головне – вифарбуватися у помаранчевий колір і засвідчити свою відданість новій владі. Все, це – критерій об'єктивності. По-друге, обов'язковим для ряду «об'єктивних» засобів масової інформації став принцип «пошуку ворога», поділ суспільства за принципом «свій – чужий». При цьому поділі втілюються два античних принципи: «Горе переможеним!» та «Переможців не судять». Тобто, все, зроблене командою Януковича чи за часів президентства Кучми, є «поганим», все, пов'язане з командою Ющенка – «добрим». По-третє, характерними для чималої кількості статей, сюжетів чи програм є відсутність глибинного аналізу та використання мітингової риторики: «злочинна влада», «антинародний режим», «санкціоноване попередньою владою розкрадання». При цьому журналісти забувають, що злочинним чи антинародним той чи інший режим може визнати лише суд… Що ж, революція триває. А те, що ми спостерігаємо у наших ЗМІ, є не стільки свободою слова, скільки революційним процесом, перенесеним з Майдану Незалежності у сферу мас-медіа.

Два роки тому я писав у «Львівській газеті» та у «Корреспонденте», що, як громадянин України та особа, причетна до «пишучої братії», я не відчуваю утисків свободи слова. Мені було простіше: я не журналіст. Я не залежний від редакційної політики. Якщо я хочу висловити якусь думку – я її висловлю. Коли мене не надрукує якесь поважне видання (з міркувань цензури), я опублікую цей матеріал у іншому – менш заангажованому виданні. За деяких умов я взагалі полюбив Інтернет: жодних обмежень, пиши, що хочеш. Ні кордонів, ні обмежень за обсягом, ні обмежень на думки та висловлювання. Більше того: матеріал доходить прямо до адресата… При цьому я розумів, що похвалитися такою свободою слова могли лише одиниці – інші журналісти мусіли виконувати редакційні завдання та працювати по «темниках»…

Що ж сьогодні? Чимала кількість журналістів розгубилися від того, що настала свобода. Як співав Висоцький? «Мне вчера дали свободу. Что я с ней делать буду?». Саме так мислить і значна частина майстрів пера – визнаних і невизнаних. Біда «темників» полягала не в тому, що журналістів заставляли писати в чітко заданому руслі. Біда «темників» у тому, що вони відучили чималу кількість журналістів мислити самостійно. Вони звикли до «темників» як до наркотиків, до алкоголю… Зрештою, як студент до шпаргалок під час сесій… Тепер немає «темників», немає Сергія Васильєва у своєму звичному кабінеті. Але журналісти шукають привід, щоби хоч щось використати в ролі «темникозамінника» - чи то прес-реліз прес-служби Президента (чи іншої високопоставленої особи), чи то усні розмірковування Маркіяна Лубківського, чи то якесь побажання «згори»… Є інші проблеми, крім проблеми свободи слова – проблема внутрішньої потреби свободи і проблема готовності сприйняття свободи.

Михайло Погребинський правий, коли звертає увагу на один факт: чому у програмах по викриттю резонансних злочинів є сюжети про незаконну приватизацію того чи іншого підприємства чи розкрадання в тій чи іншій сфері економіки, але немає, скажімо, спроби провести журналістське розслідування резонансного вбивства Юрія Кравченка? Чому ніхто з «незалежних» журналістів не зняв програму: як це екс-міністр міг вистрелити в себе двічі – всупереч всім законам фізіології та здорового глузду? Чому оголосити якогось донецького олігарха злочинцем – це ми можемо, а показати генпрокурора та голову СБУ людьми, що, м'яко кажучи, брешуть, – кишка тонка?

Далі виникають наступні питання. Чому в ЗМІ катастрофічно зменшилася кількість серйозних аналітичних матеріалів, натомість збільшилася кількість матеріалів на замовлення – відвертого чорного PR-у? Раніше я залюбки читав деякі Інтернет-видання. Тепер я заходжу на одне видання – а там підряд чотири статті проти Зварича, дві – проти Гурвіца і декілька матеріалів в дусі «Если женщина красива и в постели горяча, в этом личная заслуга Леонида Ильича». Щоправда, часи міняються, і генсеки… тобто, Президенти – також. Замість «Леонід Ілліч» варто читати «Віктор Андрійович»… Чому ще один шанований мною сайт, який раніше тішив глибокими аналітичними статтями та серйозним розкриттям тем, тепер на 95% складається з «заказухи»? Революція породжує бажання суспільного і соціального перерозподілу (за принципом «експропріація експропрійованого» та «хто був нічим – той стане всім»). Відповідно, зростає бажання розгорнути кампанію по соціальному перерозподілу та по з'ясуванню стосунків «хто кому Рабинович?» на всіх фронтах – в тому числі і у пресі. Всяка кампанія супроводжується викидом компромату та зайвих коштів. Паралельно з бажанням втілити «свободу слова» засоби масової інформації втілюють не менш сильне бажання заробити. Звідси і процес перетворення «вільної преси» в зливний майданчик для PR-продукції.

Якщо це – свобода слова, то я – проти такої свободи слова…

Насправді проблема свободи слова лежить глибше і її неможливо запровадити декретом чи внаслідок зміни режимів. Свобода слова – це одна з буржуазних свобод, як і свобода зібрань, свобода віросповідання, свобода вибору, свобода мітингів та демонстрацій. А буржуазні свободи можуть ефективно втілювати лише представники буржуазії. Взагалі, демократія усвідомлюється і вповні використовується, втілюється лише буржуазією. Я маю на увазі демократію не в античному, а в модерному розумінні. Ні олігархат, ні соціальні низи не здатні осягнути демократію і скористатися з її плодів. Для буржуазії ж демократія та буржуазні свободи є інструментарієм для розвитку суспільства та обов'язковою умовою для існування.

«Помаранчева революція» була буржуазною за своєю суттю, оскільки саме молода українська буржуазія, усвідомивши в собі політичний потенціал, виступила у ролі рушія революційного процесу. Проте нинішня влада не переорієнтувала систему та державу, що раніше опиралася на олігархат і на енергію соціальних низів, в русло буржуазного розвитку. Буржуазія так і не стала основою для нової влади. Прийняття «соціального» бюджету на 2005 рік, поблажки для імпортерів та ігрища довкола долара і гривні вдарили, насамперед, по українському середньому класу. Нова влада заграє з соціальними низами, обіцяючи їм підвищення пенсій та зростання мінімальних заробітних плат, а також ініціює процеси реприватизації – процеси заміни Ахметова, Пінчука та іже з ними на «помаранчевих олігархів» типу Порошенка чи Коломойського.

В умовах нехтування буржуазією та її інтересами говорити про те, що нинішня влада всерйоз зацікавлена у встановленні буржуазних свобод – недоречно. У кращому випадку буржуазні свободи (в тому числі і свобода слова) – це тимчасове гасло, гасло доби, чергова кампанія.

Чомусь все частіше згадується 1994 рік та прихід до влади Леоніда Кучми. Багато хто пам'ятають кінець епохи Кравчука. Скільки було нарікань на Держтелерадіо України! Скільки було гнівних філіппік на адресу Миколи Охмакевича, котрого звинувачували у тиску на свободу слова! А справа «Гравіса» - коли єдиний телеканал наважився надати свою трибуну для кандидата в Президенти і лідера опозиції Леоніда Кучми! А підписи журналістів на захист телеканалу! А міжнародний резонанс… Тоді, влітку 1994 року, здавалося, що разом з Кучмою в Україну прийде і свобода слова, і демократія. Кучма був «лібералом», щоправда, проросійсько орієнтованим, але лібералом!

А пам'ятаєте, як у червні 1995 року Кучмі у Вашингтоні вручили престижну премію – «за розвиток і зміцнення демократії»? Перед ним цю ж премію отримали Нельсон Мандела, Вацлав Гавел та Лех Валенса… А пам'ятаєте, як у 1997 році портрет Кучми з'явився на обкладинці впливового західного журналу – як «взірець східноєвропейської демократії»?

А пам'ятаєте, як «демократа Кучму» постійно протиставляли – насамперед американці – «тиранам» Мечіару, Мілошевичу та Лукашенко? Це було? А тепер згадаймо, що «свита грає короля» і творить його. Олександр І у Росії був одним, коли при ньому першу скрипку грав благородний масон Сперанський, і зовсім іншим, коли фаворитом став реакціонер Аракчеєв… Леонід Кучма пройшов десятирічний шлях – від ліберала до авторитарного лідера. І хто йому у цьому допомагав? Спершу – Олександр Турчинов та Віктор Чайка. Далі – Ігор Юхновський. Потім поступово з'являються Віктор Пинзеник, Євген Марчук… Удар «нижче пояса» Морозу – справу Боженара (яка згодом розсипалася за браком доказів)? Першим про неї заговорив Григорій Омельченко. Нокаут Морозу – «Конституційний договір», що розширив повноваження Кучми - віртуозно організували Народний рух України та міністр юстиції Сергій Головатий… А чаювання Юлії Тимошенко наприкінці 1998 року з Кучмою і – як наслідок – нейтралізація Лазаренка? А діяльність Волкова і Деркачів? А Борис Тарасюк? А Євген Червоненко? А Святослав Піскун? А прем'єрство Анатолія Кінаха?.. Одним словом, нинішнє оточення Віктора Ющенка складають ті ж люди, які протягом минулих десяти років допомогли Кучмі пройти складний процес перетворень… Ця свита вже одного разу «зіграла короля». Тепер вона вдруге вийшла на арену – з тим же репертуаром.

До речі, як це не дивно, але згадаймо, що у 1994 – 1995 роках, в перший рік президентства Кучми, якщо не в опозиції, то в явній опалі до нього були Віктор Медведчук та «донецькі» (пам'ятаєте «справу Зв'ягільського»?)… Леонід Кучма не міг опиратися на національну буржуазію з об'єктивних причин: у 1994 році вона лише проходила процес свого формування і говорити про усвідомлення нею своїх політичних прав та особливих цінностей не доводилося. Проте процес первісного накопичення капіталу породив, насамперед, олігархат, на який почав орієнтуватися Леонід Кучма. Як це не дивно, але саме в роки Кучми виросла і зміцніла і українська буржуазія, яка й виступила в ролі гробаря «епохи Кучми»… Але, очевидно, не до кінця, оскільки чимала кількість рудиментів епохи – особливо на рівні мислення нинішньої керівної еліти – залишилася. І якщо Ющенко не здійснить переорієнтацію нинішньої системи саме вбік опертя на національну буржуазію – це буде незрозумілим, оскільки об'єктивно для цього є всі передумови. Немає лише бажання? Колись Орест Зибачинський – один з ідеологів українського націоналізму – ввів поняття «свободарності». Запозичимо в нього цей термін, вклавши в нього дещо невластивий зміст. Багато хто сподівається на те, що влада займеться «свободарністю» - буде дарувати свободу народу, в тому числі і свободу слова. І всі чекають: коли ж Вони, Божою милістю Віктор І Андрійович, дадуть нам так довго очікувану свободу слова, свободу мітингів і демонстрацій, свободу вибору… І всі сподіваються, що свобода буде дарована згори, особливим указом чи призначенням на керівні посади виключно чесних і порядних чиновників… Але ніхто не задумується, що свобода слова – це наслідок глибинних, тектонічних зрушень в суспільстві, а не самодостатня річ. Тим більше, забувають слова іншого націоналістичного діяча, поета з лав УПА Марка Боєслава: «Не здобути нам волі чужими – самим її треба брать»…

Без перебільшення, видатний український історик Юрій Киричук, що кілька років тому трагічно загинув у Львові, колись говорив: «Всяка революція є радикальним запереченням чогось старого. Формою радикального утвердження чогось нового є диктатура. Не дивно, що за революцією обов'язково - рано чи пізно – настає та чи інша форма диктатури». Те, що ми переживаємо нині – це короткий проміжок, своєрідна «відлига», яка може закінчитися вже у березні 2006 року. Коли нова команда візьме під свій контроль не лише виконавчу, а й законодавчу владу, звівши до мінімуму представництво опозиції – тоді годі буде сподіватися на те, що хтось і надалі буде бавитися у свободу слова. Демократія в таких умовах перетвориться на «візитну картку» для гостей із Заходу.

За відсутності міцної бази для формування основ демократії та розвитку буржуазних свобод, в умовах, коли держава не орієнтована на розвиток національної буржуазії, йдеться вже не про зміцнення свободи слова, а про те, щоби період «відлиги» був якомога довшим у часі.

Бо потім можуть прийти нові форми цензури. Це вже навряд чи будуть «темники» (хоча не відкидаю, що вони з'являться; Олесь Доній вже запропонував називати їх «світликами»). Можливі й нові форми та методи тиску на свободу слова.

Враховуючи грузинський досвід, де журналісти – за даними ПАРЄ – масово практикують самоцензуру, подібний варіант можливий невдовзі і у нас. Тим більше, що він часто втілюється в нашому повсякденному житті – перестраховка за принципом Премудрого Пічкура «Как бы чего не вышло».

Другий варіант – варіант американської системи цензури. Пам'ятаєте, як після 11 вересня 2001 року будь-який журналіст, що дозволяв собі не погоджуватися з офіційною точкою зору, піддавався обструкції та бойкоту з боку своїх же товаришів по цеху, а також засуджувався широкими колами громадськості? У нас також були спроби організувати бойкот інакодумцям та людям, що співпрацювали зі старою владою – згадайте ініціативу окремих журналістів щодо люстрацій, намагання бойкотувати Піховшека тощо.

Третій варіант – коли журналістика з мистецтва подачі інформації перетвориться на спосіб зведення порахунків між різними групами впливу. Адже не секрет, що Юлія Тимошенко розуміє свободу слова як можливість писати ОБ'ЄКТИВНО все про всіх, крім неї і Ющенка. Порошенко розуміє свободу слова, як можливість говорити ОБ'ЄКТИВНО все про всіх, крім нього і Ющенка… І так далі. Таким чином, може виникнути кілька медіа-пулів, журналістських груп, що займатимуться зведенням порахунків між конкуруючими політичними групами впливу. Виникає питання: «А що ж Ющенко?» Пам'ятаєте старий радянський анекдот? Картина «Ленін у Польщі». На картині – ліжко, у ліжку – Крупська і Дзержинський. У художника запитують: «А де ж Ленін?» - «А Ленін у Польщі…». Ющенко, розуміючи свою політичну вагу і свою роль в історії, надто мало уваги приділяє таким справам, як «свобода слова» чи «незалежність ЗМІ». Є більш глобальні проблеми. Наприклад, міжнародні візити – у ту ж таки Польщу. Чи перший весняний медозбір на власній пасіці…

Невже все так безперспективно і песимістично? Напевне, ні. Просто не слід впадати в ейфорію від того, що свободи слова в Україні побільшало. Попереду – основні бої за свободу слова. І на цьому шляху українське суспільство має пройти важкий і тривалий шлях. І цей шлях буде лежати у одній площині з боротьбою за права національної буржуазії, з боротьбою за визволення праці (в тому числі – і за визволення інтелектуальної праці), з боротьбою за встановлення громадянського суспільства… Наразі ж – насолоджуймося відлигою… І пам'ятаймо про свиту, яка вже зіграла одного короля…


Автор: Кость Бондаренко, Директор Інституту національної стратегії, для "Телекритики"


Комментарии:

Нет комментариев



Прокомментировать

Имя:
E-mail:
Текст:



Версія для друку

Галузь преси

Новини
Анонси галузевих заходів
Медіа-законодавство
Медіа-аналітика
Медіа-спец
Дослідження
Регіональна преса 2005
Довідник видавця
Каталог корисних сайтів

© 2004-2024 УАВПП

Українська Асоціація Видавців Періодичної Преси:
(044) 289-99-90
info@uapp.org


УАВППГалузь пресиМедіа-аналітикаДискусії"Якщо це – свобода слова, то я – проти такої свободи слова…"
  Rambler's Top100 SEO-каталог