|
|
 Дискусії
|
Доступ до інформації в Україні: чи стали чиновники відкритішими при новій владі?
04.07.2005
Величезний чиновницький механізм державного управління сучасної України в принципі мало в чому змінився від часів розпаду Радянського союзу. І часто у кабінетах держустанов досі сидять чиновники «радянського зразка», які звикли «оберігати» інформацію щодо діяльності своєї установи як сувору державну таємницю.
Радянський чиновницький механізм діяв за принципом майже тотальної закритості, одностороннього зв’язку із суспільством й із впевненістю, що чим менше громадяни знають, що насправді робить держава, тим легше ними керувати.
Така думка держуправлінців СРСР є досить слушною, оскільки у разі відкритості щодо своєї діяльності, держава мусить ділитися своєю владою з народом, надавати йому можливість впливати на керування країною. Очевидно, що за часів СРСР влада не хотіла цього робити. Україна епохи «кучмізму» також майже повністю наслідувала радянські принципи та механізми «спілкування» держави зі своїми громадянами.
Наскільки змінилась ситуація у цих стосунках після переломних «помаранчевих подій» і приходу нової влади? Чи став доступ до інформації в Україні вільнішим, а чиновники відкритішими? Такі питання Інститут масової інформації поставив журналістам регіональних газет різного тиражу і форми власності.
Серед опитаних представників ЗМІ тих, хто вважає, що ситуація змінилась на краще, виявилося в два рази менше тих, хто вважає, що нічого не змінилось. При чому, ті, хто казали «так», зазначали, що, «хоч чиновники і стали дещо відкритішими, все одно спостерігається непрофесіоналізм у їх стосунках із засобами масової інформації». Ті ж, хто казали «ні», пояснювали, що, «хоч політична ситуація в країні кардинально змінилася, чиновники залишаються чиновниками, і добитися від них необхідної інформації досі залишається майже неможливим». Тим паче, така ситуація залишається характерною для регіонів, де чиновницький склад досі залишається часів Кучми, а то й ще СРСР.
Однією з важливих і невирішених проблем залишаються стосунки журналістів (а через них і всіх інших громадян) із представниками органів місцевого самоврядування. За часів президентства Леоніда Кучми поширеною була ситуація, коли на брифінги та прес-конференції в місцевих меріях та облдержадміністраціях пускали переважно лояльних до влади журналістів, а іншим просто відмовляли в акредитації на підставі незаконних розпоряджень тих же мерій та ОДА (закон «Про порядок висвітлення ЗМІ діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні» при цьому повністю ігнорувався).
Виявилося, що і нині, у нові пореволюційні часи чиновники вважають за краще на власний розсуд визначати, як їм спілкуватися із ЗМІ, аніж дотримуватися букви закону.
Так, наприкінці травня цього року, чиновники Харківської обласної адміністрації запропонували місцевим ЗМІ проект «Правил акредитації представників засобів масової інформації при ХОДА», який за оцінками місцевих правозахисників «не відповідає міжнародним та вітчизняним нормам забезпечення права на доступ до інформації, суперечить принципу прозорості та гласності діяльності органів державної влади».
При чому, за словами критиків нового проекту, вони свідомо не називали чиновників облдержадміністрації, які є його авторами, оскільки «і до виборів, і під час Помаранчевої революції вони користувалися повагою і певним авторитетом серед журналістських кіл Харкова».
У зв’язку з таким зауваженням, ще більш дивним виглядає те, що харківські чиновники вирішили поставити місцевих журналістів у настільки вузькі рамки, що у будь-якому зручному випадку (для чиновників) вони можуть відмовити їм в акредитації чи скасувати її.
Як повідомляють представники Харківської правозахисної групи, ЗМІ забороняється подавати заявки на акредитацію за факсом та електронною поштою, тимчасова акредитація обмежується лише 7 днями, спеціалізованим виданням акредитація взагалі не надається, а всім іншим ЗМІ вона може бути скасована на підставі «не висвітлення діяльності управлінь, відділів і інших структурних підрозділів облдержадміністрації» протягом трьох місяців з дня акредитації. Крім того, згідно з новим проектом, журналісти повинні з'являтися на прес-конференції тільки у встановленій формі одягу, шанобливо відноситися до тих, у кого беруть інтерв'ю і не забувати про самоконтроль, а оператори під час зйомок повинні знімати тільки зі штатива й у встановлених прес-службою місцях.
На думку представників ХПГ, усі ці положення «Проекту» «виглядають надуманими і можуть класифікуватися як спроби чинити тиск на ЗМІ та втручатися в їх виробничий процес, що прямо заборонено ст.. 2 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації».
Отже, залишається лише сподіватися, що чиновники з Харківської облдержадміністрації прислухаються до слушних порад правників з ХПГ і тамтешнім журналістам не доведеться постійно перебувати під загрозою скасування акредитації лише через те, що вони відправили заявку факсом чи оператор поставив штатив у невстановленому місці. На жаль, Харківська область не є унікальним прикладом таких стосунків місцевої влади і журналістів.
У столиці, де чиновники усіх рівнів перебувають під невсипущим оком «нової демократичної влади», ситуація із доступом до інформації ніби краща. Хоча тут теж здебільшого спостерігається зовнішнє, «угодницьке» намагання посадовців виконувати задекларовані президентом Ющенком принципи свободи слова, відкритості та прозорості влади, аніж свідоме і практичне їх дотримання.
Сам президент пообіцяв щотижня проводити брифінги для журналістів, а щомісяця звертатися до свого народу «з телевізора». Зрозуміло, що після системи «батога без пряника» спілкування із журналістами та народом Леоніда Кучми, методи Віктора Ющенка видаються верхом демократичності та прозорості. Але одна справа проводити щотижня брифінги, а інша – на які питання ти відповідаєш, а на які мовчиш чи дипломатично їх уникаєш.
Українські журналісти вже знайомі з цікавою манерою «спілкування» Віктора Ющенка, коли він з лагідною посмішкою на обличчі та словами «Друзі! Давайте не будемо спекулювати на цьому питанні» виходить із незручної для нього ситуації. А «друзям»-журналістам після цього доводиться лише зітхати та знизувати плечима, так і не отримавши конкретної президентської відповіді на гостре питання.
І зрештою, не від кількості брифінгів та телезвернень залежить відкритість влади, а від того – наскільки вона при цьому «відкрилась» перед своїм народом і відповіла на суспільно важливі питання.
Прогрес щодо прозорості та відкритості своєї діяльності можна помітити і в традиційно «закритій» Генеральній прокуратурі України. Принаймні, прес-релізи про діяльність генпрокурора Святослава Піскуна його прес-служба розсилає журналістам дуже сумлінно і три-п’ять разів на день, чим і встановила своєрідний рекорд за кількістю розісланих прес-релізів серед усіх держустанов України. (Варто відзначити і високий художній стиль прес-релізів генеральної прокуратури, що супроводжуються яскравими епітетами щодо діяльності пана Піскуна і фразами типу «злочини в Україні не лишилися безкарними», «генеральний прокурор особисто турбується про…»).
Однак, коли справа доходить до отримання конкретного коментаря чи відповіді на питання журналіста, тут можна почути і звичне «таємниця слідства», і «вишліть ваші питання факсом, ми на них обов’язково дамо відповідь пізніше» (це як раз найгірший варіант, коли на відповідь вже можна і не сподіватися)…
Ще один приклад «напружених» стосунків Генпрокуратури зі ЗМІ стався нещодавно. Інформаційна агенція «Українські новини» заявила «про суб’єктивне і упереджене ставлення до ЗМІ з боку Генеральної прокуратури України та потурання законних прав засобів масової інформації».
Як зазначається в заяві «Українських новин», «після призначення наприкінці травня нового керівника прес-служби ГПУ Олексія Бабеля журналістів їх агенції кілька разів не було запрошено на прес-конференції за участю генпрокурора Святослава Піскуна. А на намагання ЗМІ все ж таки акредитуватися, прес-служба Генпрокуратури відмовила, пославшись на обмеженість доступу преси до даної події».
За словами журналістів «Українських новин», наступного дня вони почули наступне виправдання від прес-служби ГПУ: «Генпрокуратура запросила обмежене коло найактивніших представників ЗМІ, які найкраще висвітлюють діяльність Генпрокуратури, аби привітати із днем журналіста і вручити подарунки».
Журналісти агенції вважають «неприпустимим фільтрувати ЗМІ за ступенем активності чи ще за якимись ознаками», оскільки, на їх думку, «це чисто суб’єктивне і упереджене ставлення».
Отже, складається така картина, що Генпрокуратура через свою прес-службу буде розсилати по п’ять прес-релізів на день лише з тією інформацією, яку вона вважає за потрібне оприлюднити (наприклад, в яке відрядження поїхав Святослав Піскун), але проігнорує інформаційний запит журналістів, а отже і всього суспільства.
Варто також зазначити, що відкритість чиновників залежить не лише від їх власного намагання бути такими (чи, скоріше, від вказівки «зверху»), а, насамперед, від «наполегливого» інформаційного запиту суспільства, який воно здійснює через свого посередника – мас-медіа. Якщо громадськість не буде постійно і наполегливо вимагати від влади бути з нею чесною і відкритою, то вона (влада) навряд чи сама поспішатиме «відкриватись».
Політичний устрій країни чи владу можна змінити за одну ніч, але люди, що приходять до державного керма, можуть змінюватись місяцями, чи навіть роками. І лише суспільство і, перш за все, журналісти можуть пришвидшити цей складний процес.
Автор: Тетяна Узун
Інститут масової інформації
Комментарии:
Нет комментариев
Прокомментировать
|
|
|
Версія для друку
|
|
|
About Us
Огляди
Дискусії
