Тепленькі ринку не потрібні

Тепленькі ринку не потрібні 18.08.2005 Ринок українських медіа лише виграє від приходу західних інвесторів. Ті, хто стверджує, що прихід іноземного капіталу загрожує українським журналістам неминучим безробіттям та обвалом зарплат, або глибоко помиляються, або свідомо перекручує реалії. Прочитала статтю пана Гузя і відчула майже ностальгію. Таке враження, що повернулася десь на початок вісімдесятих, коли слова "ринок" та "приватна власність" вважалися лайливими, а захід інакше ніж гнилим не йменувався. Одинадцять років я пропрацювала у західній Європі, спочатку продюсером на Українській Службі ВВС, потім міжнародним редактором британського ринкового журналу Investor's Chronicle, який входить до групи Financial Times. Крім того, проходила практику в агентстві Dow Jones, писала для журналу Economist, пропрацювала три місяці у прес-центрі штаб-квартири НАТО у Брюсселі. Світ західної журналістики знаю не зі слів. Два місяці тому я повернулася до України для участі у створенні спільного видання з акулами капіталізму, які так дратують шановного автора. Правда, ці "акули" – шведи, величезний сімейний конгломерат Bonnier, якому належить дев'ять ділових видань у Північній та Східній Європі. Ми відвідали чотири з них – у Швеції, Росії, Естонії та Польщі. В кожному з цих видань – включно з "Пульсом Бізнесу" у Польщі та "Аріпаєв" в Естонії, де, як стверджує пан Гузь, після приходу західних інвесторів почалося масове безробіття серед журналістів - нам скаржилися, що їхній головний біль номер один - знайти класних журналістів. Більше того, у кожній газеті журналістська платня сягає середнього або вище середнього рівня як до відповідного ринку. "Діловий Петербург", наприклад, працює вже з 93 року, люди задоволені, плинності кадрів немає. Журналістів бракує – газета регулярно провадить "майстер-класи" задля пошуку талановитого "молодняку". І в кожному з наших видань-сестер нам говорили, як їм пощастило, що вони опинилися в обіймах шведських "акул", тому що працювати з ними набагато приємніше, ніж з "акулами" місцевими, рідними. І що з журналістами вони поводяться чесніше, ніж місцеві магнати – у грошових стосунках теж. І що політичного тиску на журналістів немає, і що зі шведами наші колеги в Росії та Прибалтиці відчувають себе вільнішими від політичної заангажованості, ніж журналісти, які працюють у місцевих виданнях – саме тому, що шведів, насамперед, цікавить прибуток. Не політичний вплив, не бажання позагравати з урядом – а прибуток. Тому головний суддя успіху журналістів для них – читач (або глядач). Бо лише якщо читач купує ваше видання, а рекламодавець дає вам рекламу, ви можете відчувати себе принаймні відносно незалежним від політичних ігор – це щодо питання про свободу слова. Чи насправді пан Гузь вважає, що видання, засновані та фінансовані вітчизняними медіа-магнатами або політичними партіями під чергові вибори пропонують журналістам більше свободи слова? Або більше фінансової стабільності і впевненості у завтрашньому дні? Сьогодні я формую редакційну команду нашого майбутнього видання, і бачу на власні очі, що знайти людей, особливо по-справжньому професійних, надзвичайно важко. Падіння рівня зарплат я, як редактор, також не бачу – навпаки, очевидно, що зарплати журналістів останнім часом помітно зросли. Тепер про безробіття. З мого випуску факультету журналістики Київського університету 1994 року я не знаю жодної людини, що не працює (хіба що за власним бажанням). Навпаки, серед моїх однокурсників сьогодні – продюсер одного з телеканалів, голова прес-служби великого банку, редактор українського видання західного жіночого журналу. Отже, з економічної точки зору заява про те, що відкриття нових видань – а відповідно і зростання попиту на класних журналістів – може призвести до падіння зарплат взагалі не витримує критики. Я розумію, що до справді ринкової економіки Україні ще далеко, але закон попиту та пропозиції працює навіть тут. Мене щиро здивувала така антиінвесторська позиція шановного автора, бо справа тут навіть не лише у журналістиці. Якщо керуватися його логікою, до України взагалі не можна пускати західних інвесторів, бо до якої галузі вони б не прийшли, всюди відбудеться раціоналізація виробництва та скорочення персоналу. Але одночасно, як правило, у працівників, хто залишається, зростає зарплатня і покращуються умови праці. То що краще – нехай стоїть і загинається завод з двома тисячами робітників, продукція яких нікому не потрібна і яким нема чим платити, чи хай на підприємстві залишиться 200 осіб, але вони будуть отримувати нормальні гроші, а продукція заводу буде розкупатися? І ще одне. Не подумайте, що авторка статті – проти профспілок. Не проти. Профспілки журналістам, як і решті професіоналів потрібні. Я й сама, працюючи в Financial Times, була членом Національного Союзу Журналістів Британії. Але вступати чи не вступати до профспілки – то вільний вибір кожного з нас. І навряд чи панові Гузю вдасться привабити людей до профспілки залякуваннями приходом "акул капіталізму" та антиринковою риторикою. Правда полягає в тому, що, по-перше, зарплату визначають не інвестори, а ринок, а по-друге, сучасній журналістиці, яка працює в умовах ринку та конкуренції, тепленькі не потрібні - потрібні гарячі, потрібні ті, хто хоче і може рухатися і розвиватися, відстоювати своє місце під сонцем. Їм безробіття не загрожує. Читайте також: Беріть нас тепленькими Автор: Влада Ткач, для Української Правди Источник: Украиїнська Правда