Без грошей нікуди?

Без грошей нікуди? 15.02.2006 Нинішня виборча кампанія має декілька суттєвих особливостей. Окрім того, що вона відбувається за новою пропорційною системою, вона ще й вперше в Україні отримала шанс бути відносно чесною. Вперше, кажуть всі експерти, журналісти можуть говорити правду, шукати реальну інформацію, і ще й вірити, що їм за це «нічого не буде». Більше того, на центральному рівні, позитивні зрушення вже досить серйозно помітні. Принаймні, в нас вперше почала з’являтися аналітика не в «Дзеркалі тижня», а й в інших виданнях, в тому числі і електронних, принаймні в нас не має «персон нон-грата в ефірі», і рідше вирізають фрази із контексту, в нас немає програми «Проте» та більш-менш є система дотримання балансу. Але це загальне враження. Воно цілком об’єктивне, але лише у стосунку до загальнонаціональних медіа. Ситуація в регіонах куди геть сумніша. В переважній більшості випадків диктат влади у стосунках з регіональними ЗМІ залишився. Адже якщо центральні медіа мають власні джерела фінансування, то в регіонах переважно це джерело одне – міськрада, а ще точніше – міський голова. І якщо хтось лише спробує написати те, що йому не до вподоби, може просто залишитися без зарплати. І регулювати цей процес дуже складно. Це настільки вже зрозуміла для всіх позиція, що бажання чинити супротив виникає дуже у не багатьох. Як правило, платою за реальну свободу слова в регіональному виданні стають судові позови, відсутність фінансування та постійний ризик закриття видання. Тому журналісти шукають для себе легкий спосіб вирішення проблеми: не йти проти «загальної лінії» і виживати у власний спосіб – шляхом нелегальних проплат за приховану рекламу. Спілкуючись з молодими журналістами, інколи дивуєшся, наскільки глибоко сидить саме таке уявлення про ЗМІ, як про виключно комерційні проекти, єдина мета діяльність яких – приносити гроші. Цілкого таке уявлення є цілком логічним. Однак, це лише одна сторона. Є й інша. Чи має перспективу таке видання, яке постійно подає суперечливу інформацію без позначок, що це реклама? Чи будуть довіряти люди тому, що написано в цій газеті? І чи готові вони будуть купувати такий продукт, який раніше вже купили? Ці питання поки що ніби і не актуальні для України, мовляв, купівельна спроможність населення дуже низька, і люди самі не здатні утримувати медіа. Однак, мало хто здогадується, що у більшості супер успішних видань така ж ситуація. Передплата і продаж газет у роздріб – це лише незначна частина прибутку. Головне ж це легальна реклама комерційної продукції та інші проекти: випуск глянцевих журналів, видавничий центр, тощо. Це те, що дає вижити газеті, яка, як правило, є обличчям видавничих холдингів. В нас же більшість друкованих видань навіть загальноукраїнського масштабу сидять на хронічних політичних дотаціях, бо газета – це ніщо інше як засіб для політичної агітації, пропаганди та політичного впливу. І в даному контексті реальним власникам друкованих видань абсолютно не вигідно щось міняти, адже фактично вони отримали цілком керований і доволі ефективний інструмент, де журналісти та їх позиція взагалі не беруть до уваги. Це, фактично, такий же вплив як у сільських голів, про яких ми вже писали. Отже тез про те, що цензура влади змінилася на цензуру власників та грошей актуальна як ніколи. Яким чином можна подолати проблему? Для комунальних ЗМІ вихід один – це роздержавлення та ринкове виживання. У більшості цих видань фактично немає конкурентів, тому можливість самостійно виживання є. Щодо приватних видань, то тут значно більше проблем. Поки що на загальноукраїнському рівні варто активно пропагувати ідею підписання редакційних договорів поміж власниками та колективом про невтручання, що може стати своєрідним суспільним бар’єром щодо тиску на журналістів. Головне одне, без кроків у цьому напрямку, регіональна преса може зникнути в Україні як явище. Можливо, це і відповідає загальним тенденціям, але проблема в тому, що цим людям практично нічого буде читати. Адже Інтернет до райцентру та села проведуть ще дуже не скоро… Автор: Вікторія Петрова Источник: ІМІ