Собственная газета за $10 тыс Президент і Рада директорів Професійна література для видавця Список членів Української асоціації видавців періодичної преси

Каталог
Мапа сайту
Фотогалерея
Головна сторінка

Ukrainian Association of Press Publishers • Украинская Ассоциация Издателей Периодической Печати
Медіа-аналітика ОглядиДискусії

У А В П П

About Us
Про Асоціацію
Приєднуйтесь!
Новини
Навчання
Професійний конкурс преси
Тендери УАВПП

Для членів УАВПП

Документи Асоціації
Юридичний сервіс
Інформаційний сервіс

 
На сайті В Інтернеті

Дискусії

Розумному досить (Або ще раз про взаємини влади і журналистики)

10.03.2005

Опитування „Телекритики” “У демократичному суспільстві преса і влада – завжди опоненти!” спричинило на сайті гостру дискусію. Сьогодні у полеміку вступає журналіст Віктор Мороз. Його різкі висловлювання ми подаємо без скорочень – хоча не підтримуємо у всьому його точку зору. Однак Віктор представляє, по-перше, досить поширену позицію. По-друге, стосовно спекуляцій так званої вільної преси, яка ще вчора досить натхненно виконувала владні настанови режиму Кучми, – щодо нової владної команди – ми з Віктором цілком згодні.

Боюся, що дискусія, розпочата “Телекритикою”, настільки актуальна, що може стати самодостатньою і незалежною від суб’єктів — влади і журналістики — обговорення. Є підозра, що дана розмова може виявитися незалежною і від її результатів. Але є ще більша небезпека не задумуватися нині про перспективи вітчизняної журналістики, не звертати уваги на її нинішній жалюгідний інтелектуальний і фаховий рівень. І – що найгірше! – абстрагуватися від її ж морального стану.

Очевидно, із Сергієм Грабовським, який так жваво і не в ногу з усіма розпочав дискусію, можна сперечатися. Можна спростовувати його деякі гострі пасажі. Але цікавий факт: він оприлюднив свою статтю, котра фактично підтримувала звернення урядовців до журналістського цеху, саме в той час, коли більшість цих урядовців уже практично дезавуювала свій підпис під цим листом.

Скажемо відверто – трохи дивна позиція наших політиків: підписатися підписалися, а через день, вочевидь злякавшись ґвалту “ультрадемократичної” журналістської братії, забрали свої слова назад... Справді, дивно і не зовсім солідно як для міністрів і відомих політиків. Можна сперечатися з деталями і формою їхнього звернення, але логіка в їхніх словах цілком слушна: пошук і пропозиція громадянського партнерства.

Ні, можна й далі проголошувати приголомшуючі дзвінкою фразою спічі про особливу роль журналістики в сучасному демократичному суспільстві. Але не зовсім коректно порівнювати часом непорівнювані речі. Варто лише одним оком оглянути ретроспекцію функціонування журналістики в нині сталих демократіях, як одразу в око впадає незаперечний факт історизму розвитку “четвертої влади”. Тобто, як справедливо стверджує С.Грабовський, у час реконструкції суспільств преса, як правило, ставала соціальним партнером і влади, і громади. Досить вдатися до досвіду Франції, Німеччини, Іспанії післявоєнних часів. Досить хоч побіжно ознайомитися з досвідом розвитку ЗМІ у країнах постсоціалістичного табору. Інша справа, що партнерство не означає підлещування і закриття очей на очевидні промахи і помилки влади. Партнерство перш за все означає щире зацікавлення журналістів у ефективному розвитку країни і виходу її з кризи. Та й хто загалом доведе, що влада і журналістика навіть нині в країнах зі сталою демократією такі вже постійні й антагоністичні опоненти? Не доведете! Бо там усе залежить від славнозвісного здорового глузду: де треба — опоненти, а де треба — найтісніші партнери.

Загалом, це досить банальні речі, і їх не можуть не розуміти ті, хто категорично наполягає на тезі, що влада і журналістика непримиренні опоненти. Та чомусь і далі педалюють цю тему. Очевидно, не випадково.

Цікава й така деталь: більшість із прихильників радикального опонування нинішній владі ніколи не були публічними опонентами старої влади. Влади, на якій демократичного клейма ніде було ставити. І фактично ця ж журналістська братія ще півроку тому покірно ходила на короткій шворці і з насолодою влаштовувала інформаційний терор, який, зрештою, передбачає якщо не кримінальну, то принаймні моральну відповідальність.

І тут мимоволі виникає інше запитання: а може, хтось просто дуже не любить нинішню нову владу й просто прикривається цілком демократичною риторикою?
Якщо чесно, то нинішню молоду українську владу поки що справді ні за що любити. Їхні гарні слова ще абсолютно не підтверджені ділом, а деякі вчинки неймовірно дивують і дратують (чого тільки вартий демарш щодо журналістів у кіностудії імені О.Довженка нового міністра культури Оксани Білозір!). Проте, не любити – зовсім не означає ненавидіти. Рішуче вставляючи палиці в колеса новій владі, тій владі, котра народжена була Майданом, можна якщо не зруйнувати, то добре гальмувати державного воза.

Отож, логічно було б очікувати, що всю гостроту проблеми із сучасною журналістикою, яка досі лише за поодинокими винятками вся була партійною і ніколи не була демократичною, добре розуміють нові урядовці-переможці. І підготують не колективного сентиментально-плаксивого листа, щоб знову не закидали їх багнюкою, бо вони ще не навчилися добре кермувати, а сформують пакет відповідних законопроектів, який би сприяв розвитку вітчизняної журналістики, зокрема, розумною податковою системою вивів би її з рабської залежності від спонсорських внесків.

А найперший законопроект – про кримінальну відповідальність тих топ-менеджерів від журналістики і тих коментаторів-оглядачів, котрі п’ятихвилинками чи півгодинками ненависті заледве не кинули націю до громадянської війни. А може виявитися, що й законопроекта ніякого не треба, а комусь із нових владоможців (особливо тим, кому це належить за службовими обов’язками) просто слід сформулювати проблему щодо кримінальної відповідальності багатьох мас-медіа й актуалізувати її перед відповідними органами, які, здається, нині більше імітують бурхливу діяльність, а не діють відповідно до Закону.

Зрозуміло, ця теза про відповідальність дуже непопулярна. Більше того, вона викликає шалений спротив. Але скажіть – заради Бога! – як ще можна ефективно виховувати бодай елементи національної відповідальності у “безбашеної” і корисливої телевізійної громади?!

І не тільки телевізійної. Так, можна писати до неї проникливі листи. А потім, коли над цими листами ця ж братія починає відверто глумитися, хутенько забирати свій підпис.

Врешті, в самому змісті листа урядовців абсолютно нічого поганого немає. Мовляв, критикуйте, порушуйте проблеми, але будьте зацікавленими не в смажених фактах, а в суті їх подолання, не роздмухуйте суперечки між нами до космічних вершин...

Вас не зрозуміли, шановні! Мої колеги звикли, щоб із ними розмовляли з позиції грубої і брутальної сили. Вони звикли, коли їх ображають і зневажають. Це – нормально для сучасної журналістики. І нині господарі їм трохи попустили віжки тільки зі страху власної відповідальності. Але все більше переконуючися, що нова влада свої обіцянки розчистити “авгієві стайні” журналістики залишає на невизначений час, незабаром вони піднімуть голови і в хід підуть звичні методи і прийоми. Адже перед новим святом демократії – парламентськими виборами – хто посміє зачепити “вільну” пресу?!

Врешті, Сергій Грабовський – чоловік із ґрунтовною філософською освітою та добротною і порядною журналістською практикою – сам не дуже вірить у швидке й ефективне здійснення масштабного проекту змін вітчизняного громадського життя (хоч воно, мабуть, і можливе). Тому й оголошує “власну війну” професіональному й моральному цинізму пана Піховшека, котрий уже, очевидно, “зализав рани”, відсидівся трохи в окопі, й знову як ні в чому не бувало готовий “Іти на Ви”. Тепер уже не сам, а для моральної підтримки у парі з Ольгою Герасим’юк. Так, з тією Ольгою, котра довго тримала високий рівень журналістської репутації. Аж доки не розчинилася в шоу-бізнесі. Аж доки добряче заплямована репутація “плюсів” не накрила і її своїм не зовсім пристойним запахом.

Тепер двоє цих “плюсових жертв” кланової журналістики на каналі, що тривалий час по суті вів антисуспільну, антидемократичну, а отже, й антиукраїнську діяльність, будуть учити нас свободи слова й вільної думки...

Хоча, як на здоровий глузд, то цинізм – зовсім не обов’язкова риса сучасної журналістики і сучасних журналістів. Навіть у суперсучасних і модернових країнах. Але, можливо, це і не стосується сумних реалій нашого транзитного суспільства.

Розумному досить! Не ходіть, пане Грабовський, у студію до Піховшека і не приймайте й інших подібних аморальних пропозицій, як ви й намірилися робити! Може, у нашій політичній журналістиці й політикумі знайдеться хоч один мислячий чоловік, який поважає себе й публічно покаже приклад розуміння фахової і громадської відповідальності.

А мені особисто буде страшенно сумно, коли у студії пана Піховшека на перший поклик з’являться ті урядовці й політики, котрі ще вчора підписували колективне звернення до журналістів із метою пробудити в них почуття національної відповідальності. І боюся, їх зовсім не врятує, що вони зняли свої підписи під колективним листом.


Автор: Віктор Мороз, журнал “Україна + Політика”, для „Телекритики”


Комментарии:

Нет комментариев



Прокомментировать

Имя:
E-mail:
Текст:



Версія для друку

Галузь преси

Новини
Анонси галузевих заходів
Медіа-законодавство
Медіа-аналітика
Медіа-спец
Дослідження
Регіональна преса 2005
Довідник видавця
Каталог корисних сайтів

© 2004-2024 УАВПП

Українська Асоціація Видавців Періодичної Преси:
(044) 289-99-90
info@uapp.org


УАВППГалузь пресиМедіа-аналітикаДискусіїРозумному досить (Або ще раз про взаємини влади і журналисти
  Rambler's Top100 SEO-каталог