|
|
 Дискусії
|
"Без бумажки ти...." Перспективи запровадження української прес-карти
24.03.2005
Наразі статус жураліста в законодавстві України не є чітко визначеним. Згідно ст.25 Закону України “Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні”, журналістом редакції друкованого засобу масової інформації є творчий працівник, який професійно збирає, одержує, створює і займається підготовкою інформації для друкованого засобу масової інформації та діє на підставі трудових чи інших договірних відносин з його редакцією або займається такою діяльністю за її повноваженням. Що ж до теле та радіожурналістів, то про них у законодавстві сказано набагато менше. Закон України “Про телебачення і радіомовлення” навіть не вживає термін “журналіст”, а визначає “телеоадіопрацівників” як штатних або позаштатних працівників телерадіоорганізацій, які за характером своєї професійної діяльності беруть участь у створенні та розповсюдженні телерадіопередач та програм. Ніяким чином не прописана у законі діяльність вільних журналістів, можливість отримання ними редакційних посвідчень, акредитації. Тож певні прогалини намагаються заповнити різноманітими ініціативами з реформування журналістської діяльності.
Однією з умов забезпечення незалежності журналіста пропонується запровадження єдиної прес-карти, яка б дозволяла отримувати акредитацію і відвідувати прес-конференції, не будучи штатним працівником якоїсь редакції. Подібні прес-картки діють у Франції вже кілька десятиліть, згідно з законом, ухваленим ще 1935 року. Прес-карту у Франції отримують тільки ті журналісти, яких визнає такими комісія, що складається з восьми професійних журналістів і восьми так званих “патронів преси” – роботодавців. Прес-карта є журналістським посвідченням, номер якого закріплюється на все житя. Однак щороку журналіст має поновлювати її, підтверджуючи комісії, що працює саме журналістом. Критерієм журналістської діяльності визначена умова, що 50 відсотків заробітку людина отримує саме від журналістської діяльності, при цьому публікацій має бути не менше чотирьох за рік. Професія журналіста несумісна з рекламною та піар-діяльністю, з роботою в державних структурах, не вважаються повноправними журналістами й ті, що працюють в шоу-бізнесі, муніципальних виданнях – у цьому разі картку комісія не продовжує. Варто також відзначити, що питаннями журналістської етики ця Комісія не займається. Водночас не втручаються у діяльність комісії профсоюзи – вони займаються соціальними проблемами.
Можна, звичайно, скористатися досвідом інших країн і не створювати велосипед. Аби не радикалізувати питання, можна провести експертимент і запровадити таку картку на добровільних засадах, щоб вона надавала журналістові всі ті права, які надає журналістське посвідчення. Принаймні, у періоди межичасся – безробіття чи переходу на іншу роботу, або праці “на вільних хлібах” можна не турбуватися про так звані зв”язки в редакціях, аби не випадати з інформаційного поля і зберегти себе у професії. Дехто з колег говорили мені, що це конче необхідно. Зокрема, акредитація у Верховну Раду потребує обов”язкової прив”язки до якоїсь редакції, яка ще й має звернутися з листом про акредитацію. А якщо ти вільний журналіст? Інші говорили, що їм цілком достатньо редакційних посвідчень, оскільки, увага! у них є особисті зв”язки у редакціях.
Деякі журналісти побачили в ідеї прес-картки можливість контролювати журналістів. Зокрема, Людмила Кучеренко, голова Полтавського прес-клубу, вважає, що комісія з надання прес-карток дасть можливість очистити журналістські ряди від журналістів, які використовують цю соціальну професію для власного збагачення, які виконують політичні замовлення, тобто займаються інформацйним кілерством. “ Хоча ми розуміємо, що треба якимось чином відділити журналістів добросовістних і дати їм якомога більше прав – і на ту ж саму акредитацію, на доступ до джерел інформації, на захист їхніх інтересів – від тих, хто користується правами журналіста недобросовістно: чи для якихось політичних цілей, чи просто для заробляння грошей. Ми дискутували і в медіа-клубі, і поки що не дійшли у цьому питанні до остаточного рішення”, - говорить Людмила Кучеренко. Вона є також членом Комісії з журналістської етики, але, ця комісія не може виконати вище зазначених контролюючих завдань – рішення комісії носять лише рекомендаційний характер.
На думку Алі Сафарова, директора з юридичного сервісу Української Асоціації Видавців Періодичної Преси, у разі запровадження єдиної (обов”язкової) прес-карти для журналістів, доведеться змінювати закон. “ Якщо на даний момент редакційне посвідчення надається редакцією, тобто юридичною особою, то прес-карта, наскільки я розумію, буде видаватися не конкретною редакцією, а якимсь об”єднанням журналістів. Тоді виникає питаня – прописувати це у законі, замінювати норму про редакційне посвідченя прес-картою, або це буде черговий додаток до редакційного посвідчення, яке нічого не змінює у статусі. Якщо ми говоримо, що журналістом є лише той, хто має прес-картку, тільки він має права і обов”язки журналіста, встановлені законодавством, статтею 26 закону про друковані ЗМІ, тим самим ми забираємо повноваження від редакції, яка власне і готує інформацію, яка власне для того і працює і для цього наймає журналістів, для того їм платить зарплату – і передаємо ці повноваження третій стороні, яка напряму сама не зацікавлена – давати людині прес-картку чи ні. Більше того, якщо додавати ще якісь додаткові умови для отримання прес-картки – а як людина пише, а що вона пише, а чому вона пише саме так, а не інакше, чи відповідає написане стандартам журналістської етики - то виникає одразу питання про те, що журналіст – творча професія. Якщо одному журналістові не сподобається те, що написав інший журналіст, це ще не підстава сказати, що той перестав бути журналістом. По великому рахунку, журналісти не для себе працюють, а для читачів, насамперед. І якщо людина гарно пише, незалежно від наявності у неї певного фаху, якщо її статті купують, якщо завдяки цим статтям газети активно розкуповують, то якби не ставилося до цієї людини журналістське середовище, вона є журналістом і виконує свої професійні обов”язки, визначені статтею 9 Закону про інформацію – поширювати інформацію про події, які цікавлять суспільство”.
Окрім того, Алі Сафаров вважає, що надання прес-карток, які фактично замінюватимуть журналістські посвідчення, ні в якому разі не можна віддавати на відкуп організації, напряму не зацікавленій у тому або іншому співробітникові. На його думку, це принесе шкоду насамперед самим журналістам, бо вони отримають у такий спосіб контролюючий орган. Причому, на відміну від державних органів, діяльність яких чітко регулюється законодавством і відмінити рішення яких можливо у судовому порядку, рішення даної організації, наприклад, у разі позбавлення журналіста прес-картки, практично неможливо буде оскаржити у суді.
Незалежна медіапрофспілка у особі її голови Сергія Гузя пропонує запровадити прес-картку на добровільній основі – тим, хто її хоче мати і звернеться до відповідної комісії. Комісія, на його думку, має складатися з представників Національної Спілки журналістів України, Незалежної медіапрофспілки та Асоціації роботодавців. Така комісія має вести реєстр власників прес-карток. При цьому журналісти, яким достатньо для роботи редакційних посвідчень, можуть до цієї комісії і не звертатися. Кому ж потрібні такі картки? Однозначно – вільним журналістам, які, таким чином, мають можливість отримувати акредитацію, відвідувати прес-конференції, претендувати на сприяння у отриманні інформації від органів державної влади та місцевого самоврядування тощо. Але не тільки їм. Сергій Гузь наззвав і таку категорію журналістів, які, зокрема, працюють у “тенденційних виданнях” і яким наявність прес-картки полегшила б доступ до іформації.
Голова Національної спілки журналістів Ігор Лубченко вважає створення такої комісії недоцільним, оскільки НСЖУ, за його словами, вже з 2002 року видає картки професійного журналіста, причому не тільки членам спілки. Для отримання такого посвідчення від НСЖУ потрібне звернення редакційного колективу. Що ж до вільних журналістів, то Ігор Лубченко зауважив, що такі журналісти приносять навіть кілька звернень від різних редакцій.
Отже, поки організації з”ясовують, хто, як і що має видавати журналістам, вирішити потребу прес-картки мали б самі журналісти. Мабуть необхідно здійснити опитування працівників мас-медіа. На нашу думку, аби нововведення у вигляді прес-картки справді сприяло певній незалежності журналістів, підвищенню їхнього статусу – це має бути добровільна справа, і не надто складна і зарегульована. А для оцінки можливості отирмання прес-картки необхідно встановити чіткі однозначні критерії. Наприклад, як у Франції – кількість публікацій і певний відсоток заробітку саме від журналістської діяльності. І, звичайно, освіта. Те, що частина журналістів отримує зарплати у конвертах не може бути підставою для критики такого критерію, як заробіток від журналістської діяльності. Адже незаконні методи є незаконними, і для них існують свої механізми врегулювання.
До речі, висловлюються неоднозначні думки і щодо журналістської освіти і. У цьому питанні також не зайве звернутися до європейського досвіду. Наприклад, у Німеччині журналістом визнається особа з обов”язковою вищою освітою, з різних спеціалізацій. Журналістську ж майстерність опановують безпосередньо у редаціях, які, у свою чергу, зобов”язані щодва роки направляти працівників на підвищення кваліфікації за кошт редакції. А також у разі зміни теми, над якою журналіст працює, він також має можливість відвідувати відповідні курси. Іноді говорять, що журналіст – це не професія, це відповідний стан, спосіб життя.
Нові часи висувають нові вимоги. Потребою часу є створення суспільного мовлення, мета якого - обслуговування інтересів суспільства, громадянина, людини насамперед, а не держави, як це було у колишньому Радянському Сюзі і відбувається у країнах з тоталітарним режимом управління. Якими мають бути журналісти за нинішніх історичних реалій? Чи зможуть вони стати передовим загоном у розбудові демократичного суспільства, у справі незворотності демократичних перетворень? Чи здатні будуть відтворювати об”єктивну картину світу, а не бути кривим дзеркалом?
У Європі, зокрема, у Німеччині, до журналістів, які працюють за стандартами суспільного мовлення, висуваються високі вимоги: вони мають бути добре освіченими, вміти працювати у широкому спектрі проблем та інтересів, бути різнобічними. Від журналістів вимагається вміння працювати так, щоб релігійні, етнічні, регіональні конфлікти не замовчувалися, але водночас і не загострювалися. Іншими словами, на журналістів покладається важливе завдання працювати на забезпечення миру у суспільстві. Ці слова належать німецькому журналістові Альбрехтові Рейнгарду, і він наголосив, що це не високі слова. Виступаючи на круглому столі у Києві з питань створення суспільного телебачення в Україні, він поділився досвідом з українськими колегами і, зокрема, зауважив і щодо необхідності хорошої професійної освіти журналістів, а також і щодо належного рівня оплати їхньої праці та захищеності у суспільстві. Чи почуваються захищеними журналісти в Україні – це питання відкрите.
Автор: Віра Лобановська
ІМІ
Комментарии:
Нет комментариев
Прокомментировать
|
|
|
Версія для друку
|
|
|
About Us
Огляди
Дискусії
