|
|
 Огляди
|
Поява нового всеукраїнського журналу “Медіа критика” є значним розширенням палітри львівських медіа
12.04.2005
Поява нового всеукраїнського журналу “Медіа критика” є значним розширенням палітри львівських медіа, свідченням збільшення інтелектуальної потужності Львова як однієї з українських столиць.
Популярна серед професіоналів “Телекритика” – не просто київський і більший за обсягами засіб масової інформації, насправді це інший медіа, який поруч з аналітичністю може дозволити собі працювати в надзвичайно оперативному режимі. Хоч їхні способи виходу на ринок є подібними: обидва мають як електронний, так і паперовий варіанти.
Львів’яни йдуть іншим шляхом, зосереджуючи свою увагу на осмисленні феномену ЗМІ, медіа філософії, видаючи тематичні випуски.
Зайвим буде відзначити, що “Медіа критика” вміщує на своїх сторінках не лише галичан. Якщо прообразом журналу вважати подібне за дизайном і наповненням видання “Медіа-атака” (2002), де були опубліковані матеріали міжнародної науково-практичної конференції “Медіа-освіта як частина громадянської освіти”, відзначимо, що “Медіа критика” широко представляє авторів як з усієї України, так і з-за кордону. Вже у “Медіа-атаці” формується стилістика видання, головним чином під впливом головного редактора, професора Львівського національного університету імені Івана Франка Бориса Потятинника.
Він так визначає специфіку медіа-освіти: “Її можна розглядати як інструкцію з користування медіа для широкого загалу”. На тлі загальної байдужості до ближнього, ми відчуваємо в журналі турботу про людину. Адже, вважає головний редактор, “якщо не вдається переробити медіа, то треба змінити їхню аудиторію”. У визначенні медіа-освіти закладена певна інтрига. Наприклад, багато хто в нас досі не відрізняє її від журналістської освіти або навпаки, вважає освітою виключно тих медіафахівців, які не є власне журналістами. В будь-якому разі, цей номер вийшов насиченим і хвилюючим.
Так, Людмила Шпанер доводить читача до крайнього напруження всебічним розглядом теми психічної хвороби Інтернет-залежності. Проте вкінці таки залишає надію: “Інтернет не може зруйнувати нам ні життя, ні здоров’я. Це можемо зробити тільки ми самі”.
Число 1 “Медіа критики” має меланхолійно-постмодерністський присмак, коли віртуальні реальності розглядаються поруч з проблемами сексу та викривленнями масових комунікацій. Не зважаючи на те, що для пересічного читача ці загрози можуть мати таке ж значення, як діалоги у фільмі “Матриця”, віртуальність справді нависає над нашим світом. У статті “Сторіччя фальсифікацій або ж чому я проти відродження пропаганди” Борис Потятинник пише: “Сучасні технології дають змогу творити “віртуального двійника”, який може перемогти “двійника реального”.
Тема повномасштабного відродження пропаганди у нашому столітті проходить через весь номер. До речі, один із центральних матеріалів у кожному числі належить головному редакторові.
Надзвичайно кваліфікованим виглядає матеріал Ігоря Полянського “Проблеми інтернет-цивілізації, або роздуми про насильство і порногорафію в мережі”. Автор трактує Інтернет як гіперрезонатор Слова і, одночасно, як гіперспотворювач його суті. Наталя Габор у статті “Журналізм і постреальність” розглядає явище “постжурналізму”, коли медіа не відображають, а створюють події. Вона розглядає постмодерністську інтерпретацію медіатекстів в якості щеплення від однозначності тоталітарного мислення та його маніпуляційної спадщини. Тут же – особливості різних медіа, тема гендеру, сектантства на екрані та ін. Тобто автори спокусилися постмодерністською грою в бісер, зітхаючи над позбавленням повідомлення єдиної сутності й радіючи з цієї новоявленої поліфонічності. Особливого значення ці міркування набувають у мас-медійній галузі, яка має додаткові можливості впливу на перебіг подібних дискусій.
Наступне, друге число “Медіа критики”, присвячене проблемам сучасних засобів масової комунікації. Вміщено два оглядових матеріали про дві трагедії недавнього часу: Павла Александрова про московський “Норд-Ост” на сторінках західної преси, що має виразну ціннісну спрямованість, та Ігоря Паславського про скнилівське шоу у Львові з погляду професіоналізму висвітлення жорстоких сцен у ЗМІ. Згадаємо також статтю декана факультету систем і засобів масової інформації Дніпропетровського національного університету Володимира Даниленка “Медіа і духовність суспільства: міфи та реальність”, який також стосується ціннісних аспектів функціонування медіа в Україні. У цьому журналі продовжує розвиватися тема природи засобів масової інформації та згадується про медіатероризм. Дійсно ці засоби можуть опинитися в руках людей з різними намірами. Однак до питання інформаційних воєн в Україні ми, разом з часописом, звернемося дещо пізніше.
“Медіа критика” намагається осмислити сучасні медіа глобально. Через невпинність і солідність, ці спроби виглядають вдалими. Оксана Косюк у статті “Світе мій, дзеркальце, скажи” пише: “Мас-медійна культура межі тисячоліть відображає не діяльність, а карнавалізовану дійсність, і, виконуючи свою “міфологічну” функцію дзеркального дублера, очевидно, перетворює її у щось обернено дубльоване, архаїчно не зумовлене – правдивий антиміф – королівство кривих дзеркал. Тому замість відчуття комфорту і гармонії вона має патогенний вплив. Як результат – повсюдно зростає тривога”. Відчуття тривоги дійсно опановує сучасною людиною. Стаючи на бік споживача, редакція не лише захищає його інтереси, але також виявляє консервативне незадоволення постмодерністською антигуманістичністю медіа.
Поглянемо на інший спеціальний випуск, “Війна в Іраку і медіа” (№ 3, 2003). Не зважаючи на відстоювання необхідних журналістських стандартів, позицію редакції не можна назвати відстороненою. Вона сформульована доволі поетично: “На наше переконання, істина – це радше блискавка поміж двома протилежно зарядженими твердженнями. Власне, ця висока напруга полеміки творить своєрідну “плазму думки”.
Редакція не подає, а лише готова подавати різні точки зору на другу іракську війну як на одну з визначальних подій нового тисячоліття. Практично ніхто з авторів не висловився “за” війну просто тому, що до редакції не було подано відповідних матеріалів. Принаймні це моє враження. “Медіа критика” так само вміщує якісні аналітичні й оглядові матеріали, присвячені політичним, культурним і масово-комунікаційним поглядам на війну. Значної ваги надає яскраве інформативне інтерв’ю Наталі Дмитренко й Захара Федорака з Романом Чайкою, що повернувся з Іраку.
“Медіа критиці” вдається не ставати на якусь одну точку зору і не подавати діаметрально протилежних позицій, бо це виглядатиме штучно. Можливо, журнал ідеально виконує свою природну функцію – допомагає своїм читачам знайти істину. В такому випадку журналістський суб’єктивізм, що спирається на правдиве інформування, висувається на перший план. Проте це не просто інформування і, тим більше, не маніпуляція. Представляється точка зору професіонала, яку він має право висловлювати і доносити до своєї аудиторії через ЗМІ.
Можливо, всі ми в Україні поступово набуваємо якогось щеплення проти інформаційних воєн і не можемо сприйняти їх як норму. Адже розмова держави з народом в нас постійно нагадувала перманентну інформаційну війну, що ніколи не припиняється.
Зворушує характеристика “студент”, яка ставиться у змісті журналу поруч з багатьма іменами і прізвищами авторів. Хоч молодість сама по собі не має відношення до професійного рівня і часто стає синонімом інфантильності, відчувається, що в “Медіа критиці” студентам дають слово саме через довіру до їхнього професіоналізму.
Розглядові посутніх медіа явищ присвячене 4 число журналу. Знаходимо тут статті про український Інтернет і телебачення, жовту пресу, проблему поширення порнографії, популярні шоу-програми, міркування Ігоря Полянського про “публіцистику вічності”, – на його думку, це “світоглядна та розслідувальна публіцистика”. Особливу увагу привертає матеріал Оксани Косюк “Історичний дискурс гедонізму в контексті новітніх електронних ЗМІ, або традиційні розваги в інтерпретації електронних медіа”. Авторка міркує над сучасним розважальним дискурсом в архетипічному контексті, з погляду етнічного і загальнолюдського. Нам легше зрозуміти запити масової аудиторії до медіа, коли ми з’ясовуємо, що нові назви даються цілком зрозумілим, подекуди навіть традиційним явищам.
Наталя Телемах формулює п’ять умов вияву особистості телеведучого. Це здатність промовляти нетрадиційно, тим самим виявляючи власне індивідуальне мислення; відповідність формату передачі індивідуальним виявам світогляду людини; культивування в собі оригінальності, самодостатності, усвідомлення себе як особистості; пріоритетність принципу правдивості; нарешті усвідомлення особою самої мети передачі. Завжди небезпечний для часопису дидактизм компенсується настроями інших матеріалів. Справа в тому, що за/проти тієї чи іншої передачі глядач голосує насамперед перемикачем каналів, а то й взагалі відмовою її дивитися. У статті “Ностальгія за художнім фільмом”, Наталя Вихопень пише про те, що споживач телевізійної продукції іноді просто позбавляється вибору. Наприклад, замість художніх фільмів українське телебачення переважно пропонує серіали: “Точніше, вибір у мене є: вимикати телевізор чи не вимикати. І я натискаю червону кнопку”.
На обкладинці 5 числа зображено статую Свободи, яка, проте, не стоїть, а сидить, оскільки сама прописана не в Нью-Йорку, а у Львові, на даху колишнього американського банку, а тепер – Музею української етнографії. Зображення виглядає символічним, оскільки номер присвячено боротьбі за свободу слова і свободу українських медіа. Це перша докладно рубрикована “Медіа критика”. Представлені такі розділи: гарячі точки, закордонний досвід, теорія, історія, законодавство, освіта, факти і цифри, химерна свобода. “Темники приходять і відходять”, – вважає Володимир Ар’єв, про дві України пише Олесь Старовойт, про свободу обману – Володимир Здоровега. “Українські медіа під чорним прапором”, – робить висновок Отар Довженко. Маніпуляції масовою свідомістю, репресії проти ЗМІ є ознаками присмерку доби кучмізму, коли авторитарна система зуміла прибрати до рук переважну більшість національного інформаційного простору.
Де ж був вихід? Чому тепер ми вирвалися з лещат несвободи, хоч поки що не живемо у вільному суспільстві? Не піддаючись загальному мазохістському смакуванню маніпуляційними технологіями, “Медіа критика” представляє нові дискусійні думки, конструктивні приклади, як, наприклад, матеріали Юрія Залізняка про конфлікт між Бі-Бі-Сі та урядом Тоні Блера та Галини Безум про механізм свободи слова в США. Читаємо також редакторський матеріал про маніпуляційні загрози у сучасному західному суспільстві, бо там добре, де нас немає. Щоб потім вийти на позитивні експертні рекомендації: “Журналістські середовища в Україні відчувають брак духу чесної гри не менше, аніж брак грошей. Тому культивування цього духу – найперша умова повернення довір’я до вільної преси”.
Відмінна риса “Медіа критики” – вміння влучно анонсувати свої номери, рубрики й матеріали. Не кучерявими прислів’ями, створюючи атмосферу туманності та невиправданої багатозначності, а з метою звичайного повідомлення читача, про що власне, йтиметься, з повагою до зацікавленої людини. Так, число 6 за 2004 рік має назву “Агресія в інформаційному просторі”. Відповідно промовляють рубрики: погляд, дослідження, огляд, педагогічний практикум, досвід колег. Шляхом аналізування різноманітних точок зору, підходів і ситуацій, підсумовується, що агресія і насильство в медіа – річ неприйнятна і неприпустима. Один з постійних авторів журналу Людмила Шпанер доводить, що засоби масової інформації не є дзеркалом повсякдення. Насправді “вони є сьогодні потужним конструктором реальності, вони творять наш світ, тому сьогодні, як ніколи, необхідно зрозуміти, що коли телебачення виступає як джерело агресії, як носій деструктивних настроїв, то воно створює культуру ненависті”.
“Медіа критика” виходить на проблеми регіональної преси, маніпулювання масовою свідомістю напередодні останніх президентських виборів. Досліджуються мовні аспекти негативізму вітчизняних ЗМІ, у цьому ж насвітленні – педагогічна проблематика, подаються відповідні соціологічні розвідки, представлений досвід спеціального міжнародного семінару, як журналістам треба глибше розуміти й адекватніше висвітлювати явища тероризму. Дуже доброю ілюстрацією до тотального негативізму, домінуючому в українському інформаційному просторі, є “народна приказка”, винесена в епіграф до статті Павла Александрова “Міф про чесні вибори”, яку варто навести повністю: “Стояли край дороги двоє юнаків – добрий і злий – та плювали один в одного. Злий влучив у доброго п’ять разів, а добрий у злого – сім. Йшов перехожий а почав переконувати юнаків, що плюватися зле. Тоді юнаки почали плювати один в одного. Злий юнак влучив у перехожого дев’ять разів, а добрий – дванадцять! Добро, воно завжди перемагає!”
“Що зробили вибори з медіа?” – запитує в нас і пропонує свої відповіді наступна “Медіа критика” (№ 8, 2005). Ці перші безпосередні реакції на події помаранчевої революції з часом набуватимуть ще більшої ваги. Адже з відстані часу ми наближатимемося до істини ближче. З’являється нова рубрика – “Найважливіші медіа-події”. Поруч з нею інші – соціологія, public relations, роздуми, гарячими слідами історії та ін. Аналізуються медіа проблеми різних регіонів України – Львів, Київ, Запоріжжя, Рівне, Донбас. Знову маніпуляційні технології, повстання, революція, комунікативна інтеграція нації. Інтерв’ю зі Степаном Вовканичем, Андрієм Павлишиним, Крістофом Кателотом, Романом Скрипіним. Оксана Керик стверджує, що “Після тотальної брехні вітчизняним ЗМІ недостатньо бути просто об’єктивними”. Багато оригінальних тем і поглядів. Назвемо матеріали “Православна складова” електорального процесу в Україні: медіальний дискурс” Андрія Юраша, присвячений підривній ролі УПЦ МП, та “Арія перелітного птаха” Марини Олійник про парадокси журналістської кар’єри Анни Стеців-Герман.
Нарешті останнє число, яке потрапило мені до рук, має заголовок “Нові/старі медіа” (№ 9, 2005) та загальне гасло “Змінимо медіа на краще!” Номер присвячений першим підсумкам помаранчевої революції. Виділимо ряд важливих наголосів, співзвучних рубрикам. По-перше, наголос на всеукраїнськості видання. Під час журналістського заходу у Запоріжжі до редколегії “Медіа критики” приєднався Владислав Лебедєв. По-друге, мені імпонує така постановка питання, як співставлення двох рубрик “Погляд зі Львова” і “Погляд з Києва”, оскільки позиціонування і зміцнення Львівської точки зору як ще однієї столичної має виняткове значення для всеукраїнського інтелектуального плюралізму. До речі, в українській історії величезна кількість міст і містечок була столицями, а тому вони можуть і повинні претендувати на власний голос у великій загальнонаціональній розмові. Це не лише Київ, Львів і Харків, а також як мінімум – Хуст, Житомир, Глухів, Батурин, Чигирин, Рівне, Луцьк.
Львівська ситуація розглядається з погляду розвитку медіа бізнесу, політичної культури та справді передову роль західноукраїнських ЗМІ, на які практично не вдалося вплинути темниками. Київський погляд поданий як прогноз про майбутнє існування нової влади в умовах свободи слова. Як саме вона сприйматиме критику, чи витримає іспит на прозорість у стосунках з мас-медіа і всім суспільством. Очевидно, авторам, як і мені, хочеться в це вірити. По-третє, тут представлені ще дві “фундаментальні” рубрики – “Медіа-філософія” та “Громадське телебачення: проект-вивіска-суть” з дискусіями довкола напрочуд популярного проекту громадського мовлення. Думається, що він стане каменем спотикання і наріжним каменем помаранчевих перемін в масово-інформаційній галузі. Інші рубрики – “Маніпулятивні технології”, “Гарячими слідами історії та “Інтернет” говорять самі за себе, розкриваючи відповідні медійні сегменти в контексті останніх перемін.
Наприкінці огляду відзначимо, що невеликі за обсягом матеріали роблять журнал більш читабельним, дозволяють збільшувати тематичний діапазон, виразніше робити наголос на посутніх проблемах. Звертає на себе увагу інший редакційний принцип – тираж кожного числа не перевищує 1000 примірників. Це зазіхання на творчу неформальність і фактичний професіоналізм, як це не прикро, може бути осягнене лише за умови стабільного виходу у світ. Тобто при всіх творчих успіхах головне тепер – фінансування. Сподіваємося, що необхідні фінанси в продовження американського грантового проекту, знайдуться у (після)помаранчевій Україні.
Автор: Сергій КВІТ, директор Могилянської школи журналістики,
Источник: Центр медіареформ
Комментарии:
Нет комментариев
Прокомментировать
|
|
|
Версія для друку
|
|
|
About Us
Огляди
Дискусії
